- Внутрішня будова Землі
- Типи земної кори
- Склад земної кори
- Геологічне літочислення
- Утворення материків і западин океанів
- Літосферні плити
- Тектонічні структури
- Землетруси
- Магматизм
- Зовнішні процеси
- Рельєф
ЛІТОСФЕРА
Внутрішня будова Землі
Типи земної кори
Розрізняють два типи земної кори: континентальний (материковий) і океанічний.
Материкова земна кора має “триповерхову” будову з осадового, гранітного і базальтового шарів.
Осадовий шар (потужність від 1 мм до 20 км) утворює поверхню, якою ми ходимо.
Гранітний шар (10–20 км) крім магматичних порід (гранітів) складають і метаморфічні (гнейси, мармур й ін.). Серед них найдавніші породи нашої планети – гнейси, віком близько 4 млрд років.
У базальтовому шарі (15–25 км) переважають магматичні породи: поряд з базальтами трапляються лабрадорити, габро.
Океанічна земна кора утворена лише двома шарами – осадовим (до 1 км) і базальтовим (5–10 км). Гранітного шару в ній майже немає, а осадовий менш потужний. Такий тип кори є лише під западинами океанів.
Будова та типи земної кори
Склад земної кори
Склад, будову й історію розвитку Землі вивчає наука геологія.
Земна кора складається з мінералів і гірських порід, яких у природі існує кілька тисяч видів. Мінерали й гірські породи різняться між собою кольором, твердістю, будовою, температурою плавлення, розчинністю у воді та іншими властивостями.
Мінерали – однорідні тіла, складені однією речовиною.
Найпоширеніший мінерал – вода.
Найтвердіший – алмаз.
Гірські породи – складні утворення, складаються з багатьох мінералів.
За походженням їх поділяють на магматичні, осадові і метаморфічні.
Корисні копалини – гірські породи і мінерали, які використовуються людиною у народному господарстві. Залежно від господарського використання: паливні, рудні (металеві) і нерудні (неметалеві).
Геологічне літочислення 🔃
Вік Землі становить близько 4,6 млрд років.
Наша історія за 1 хвилину
Є різні гіпотези про походження нашої планети. Найбільш відомі теорії І. Канта, Ла-Пласа, Ж. Бюффона та Д. Джинса.
Проміжок часу, протягом якого відбувався розвиток Землі, називають геологічним часом.
Гірські породи називають “кам’яними літописами” Землі. Встановити вік гірських порід можна палеонтологічним методом. Він полягає у визначенні віку порід за рештками різних організмів, що жили в минулому. Їх залишки є в більшості осадових порід.
За віком найдавніших порід встановили і вік Землі. Найдавніші породи, яким понад 4 млрд років, знайдено в Сибіру, на Кольському півострові, півдні Африки, в Австралії. На території України поширені гірські породи різного віку. Найдавнішими є граніти, кварцити, лабрадорити віком 2,6 млрд років.
Геохронологія ( з грецької: гео – Земля, хроно – час і логія – знання) - наука, яка визначає час утворення гірських порід, з яких складаються земні верстви.
Геохронологічна таблиця - спеціальна шкала, яка показує відтинки часу, на які ділять геологічний час. Кожному часовому відрізку відповідає певний етап формування земної кори і розвитку живих організмів.
За геохронологічною таблицею історію Землі ділять на геологічні ери.:
- архейська (з грецької – ера найдавнішого життя)
- протерозойська (ера первинного життя)
- палеозойська (ера давнього життя)
- мезозойську (ера середнього життя)
- кайнозойська (ера нового життя).
Ери в свою чергу поділяються на періоди.
ДЯКУЮ Сивому М. Я.) : "Каждый отличный студент должен курить папиросу. Ты, Юра, мал-подожди немного")))
Утворення материків і западин океанів
В подальшому й вони розпались на дрібніші частини, які мали обриси сучасних материків. Контури континентів змінювалися внаслідок зародження і розширення нових океанів, зіткнення літосферних плит.
Дрейф материків
«Діти» Пангеї
Більшість науковців є послідовниками німецького вченого Альфреда Вегенера, який ще у 1912 році стверджував, що материки виникли внаслідок розколу колись єдиного суперконтиненту — Пангеї. Спочатку Пангея розділилася на Лавразію і Гондвану. Дрейф материків
Лiтосфера — верхня тверда оболонка Землi, що включає земну кору i верхню частину мантiї.
Літосферні плити – величезні блоки земної кори, завтовшки від 60 до 100 км, розмежовані велетенськими тріщинами.
Майже 90% планети покривають вісім найбільших літосферних плит: Євразійська, Африканська, Австралійська, Тихоокеанська, Індостанська, Антарктична, Північно-Американська, Південно-Американська. До плит середнього розміру відносяться Аравійська, Хуан де Фука, Кокос і ряд інших, також є безліч малих плит.
Сили, що здатні рухати плити літосфери, зароджуються всередині нашої планети. Тому їх називають внутрішніми (ендогенними) силами Землі. Вони виникають під час розпаду радіоактивних речовин і переміщення розплавленої речовини у верхній мантії. Внутрішні сили штовхають літосферні плити, і вони рухаються вздовж розломів.
- 1) розходження (дивергенція) в осьових зонах серединно-океанічних хребтів;
- 2) сходження (конвергенція) по периферії океанів, в глибоководних жолобах, де океанські плити підсуваються під континентальні або островодужні;
- 3) ковзання вздовж трансформних розломів.
Антикліналь — форма залягання шаруватих, переважно осадових порід у вигляді опуклої складки, у внутрішній частині (ядрі) якої залягають більш давні породи, у зовнішній (на крилах) — більш молоді.
Синкліналь — увігнута складка, шари якої нахилені до осі. У ядрі залягають молодші породи, ніж на крилах. Поширені у складчастих гірських спорудах.
Розширення ложа океанів в зв'язку з розходженням плит вздовж осей серединних хребтів і народження нової океанської кори компенсується її поглинанням в зонах підсування — субдукції океанічної кори в глибоководних жолобах, завдяки чому об'єм Землі залишається постійним., плити здатні зближуватися, розсуватися або зміщуватися одна відносно одної.
Тектонічні структури – це великі ділянки земної кори, що обмежені глибинними розломами. Будову й рухи земної кори вивчає геологічна наука тектоніка.
Як ви вже знаєте, найбільшими тектонічними структурами є платформи і рухомі пояси.
Платформа – це відносно стійка ділянка земної кори з досить плоскою поверхнею, що лежить на місці зруйнованих складчастих споруд. Вона має двошарову будову: знизу залягає кристалічний фундамент, складений давніми твердими породами, над ним – осадовий чохол, утворений молодшими відкладами. На платформі виділяють щити і плити. Щит є припіднятою аж до земної поверхні ділянкою кристалічного фундаменту платформи. осадовий чохол на ньому є малопотужним і не суцільним. Плита – це ділянка платформи, де фундамент занурений на глибину і всюди перекритий осадовим чохлом.
Рухомий пояс (область складчастості) – це видовжена ділянка земної кори, в межах якої тривалий час відбувалися давні й продовжуються сучасні рухи земної кори. У рухомому поясі розрізняють складчасті споруди (гірські країни), крайові (передгірні) прогини.
Тектонічні структури: області складчастості
- Землетруси
Чому відбуваються землетруси
Землетрус – короткотривалі, раптові струси земної кори, викликані перемінним переміщенням мас гірських порід у надрах Землі. Під час сильних землетрусів, на поверхні Землі часто виникають щілини, скиди, зсуви, цунамі; часом землетруси спричинюють великі руйнування .
Гіпоцентр, або осередок землетрусу, – місце, де зсуваються гірські породи.
Епіцентр – точка на поверхні землі, що знаходиться прямо над гіпоцентром.
Коливання земної кори передається сейсмічними хвилями. Найсильніші вони в гіпоцентрі. З віддаленням від нього хвилі слабшають.
Ознаки близького землетрусу
|
– запах газу, де раніше цього не відзначалось
|
– тривога птахів та домашніх тварин
| |
– іскри між близько розташованими електричними дротами
| |
– голубе освітлення внутрішньої поверхні будинків
|
Серед усіх стихійних лих, за даними ЮНЕСКО, землетруси займають перше місце в світі за заподіяною економічною шкодою і кількістю загиблих.
Землетруси оцінюють по 12 бальній системі (шкала Ріхтера). Від одного до 5 балів майже не чутний землетрус, від 5 до 7 балів на верхніх поверхах багатоповерхівок гойдаються люстри, від 7 до 9 балів йдуть по стінах домів тріщини, від 9 до 12 руйнуються будинки.
Землетруси з особливо важкими наслідками відбуваються там, де дві тектонічні плити не просто труться одна об одну, а зіштовхуються. Це причина найбільш руйнівних землетрусів. Вчені геофізики виділили два головних сейсмопояси: Середземноморський, що охоплює південь Євразії від Португалії до Малайського архіпелагу, та Тихоокеанський, що оперезує береги Тихого океану. Вони включають молоді гірські пояси: Альпи, Апенніни, Карпати, Кавказ, Гімалаї, Крим, Кордильєри, Анди, а також рухомі зони підводних океанів, материків.
В Україні землетруси бувають у Карпатах (силою до 9 балів) і Криму (до 7 балів).
Першість за кількістю землетрусів утримують Японія та Чілі: понад 1000 в рік, або 3 на день. За характером процесів у їхніх вогнищах виділяють кілька типів землетрусів, основними з яких є тектонічні, вулканічні й техногенні.
Землетруси вивчає наука сейсмологія. В різних країнах світу сейсмологи проводять спостереження за поведінкою земної кори. Їм допомагають прилади-сейсмографи.
Що робити під час землетрусу?
Речовина астеносфери перебуває в пластичному стані через великий тиск верхніх шарів земної кори. Коли в земній корі виникають тріщини, тиск знижується, речовина астеносфери розріджується й починає підніматися на поверхню. Цю розплавлену гарячу масу гірських порід і мінералів, насичену газами, називають магмою.
Процес утворення магми та переміщення її в земній корі називається магматизмом.
Піднімаючись тріщинами вгору, магма може заповнювати порожнини в земній корі й там застигати. Таке явище називається внутрішнім або прихованим магматизмом.
Зовнішній магматизм, або вулканізм, — це сукупність явищ, пов'язаних із підняттям магми з надр Землі та виливанням її на поверхню.
Магма, яка виливається назовні, називається лавою.
Витікаючи з тріщини, лава розтікається й поступово охолоджується, утворюючи застиглі лавові потоки й конусоподібні горбки. 3 кожним виверженням утворюється новий шар лави, і горбки перетворюються на гори. Так утворюється вулкан. Вулкан— це місце виходу магми на земну поверхню у вигляді конусоподібної (або іншої форми) гори.
Вулканізм
Introduction to Volcanoes
Найбільший вулкан Європи-Етна
Вулкани можуть бути не тільки наземними, а й підводними. Останні вивергаються на дні морів й океанів. При цьому вода над кратером підводного вулкана піниться й клекоче. Часто після такого виверження з’являється новий острів. Це вулканічна гора, що утворилася на дні і своєю верхівкою здійнялася над поверхнею води.
На поверхні Землі відомо понад 600 діючих вулканів. Більшість з них зосереджена в тих самих сейсмічних поясах, що й землетруси. Їх розташування, як і районів землетрусів, пов’язане з межами літосферних плит, де утворюються глибинні розломи земної кори.
Як відбувається виверження вулканів в різних країнах
Гейзери
На поверхні Землі відомо понад 600 діючих вулканів. Більшість з них зосереджена в тих самих сейсмічних поясах, що й землетруси. Їх розташування, як і районів землетрусів, пов’язане з межами літосферних плит, де утворюються глибинні розломи земної кори. Тихоокеанський сейсмічний пояс кільцем обрамляє Тихий океан, утворюючи так зване “вогняне кільце”. Там зосереджено дві третини всіх наземних діючих вулканів. У Середземноморському сейсмічному поясі багато згаслих вулканів – в горах Кавказу (Казбек, Ельбрус), Ірану (Арарат) та ін.
Вулкани на службі у людей
Згаслі вулкани, що вивергалися мільйони років тому, є і в Україні. У Карпатах вони утворюють Вулканічний хребет, Кримських горах – гірський масив Карадаг.
Земну поверхню формують не тільки внутрішні процеси, а й зовнішні. До них належать вивітрювання, робота вітру, поверхневих і підземних вод, моря, льодовиків. Ці процеси, на відміну від внутрішніх, відбуваються на поверхні або у верхній частині земної кори.
Відрізняються зовнішні процеси і тим, що черпають енергію не всередині планети, а зовні. Вони “використовують” енергію Сонця (сонячне тепло), силу земного тяжіння, життєдіяльність організмів.
Зовнішні процеси виконують одночасно і руйнівну, і творчу роботу. Нерідко їх називають скульпторами поверхні. Вони розсікають, обточують, шліфують моноліти, утворені внутрішніми процесами.
Вивітрювання
Вивітрювання охоплює майже всю поверхню планети і є найпоширенішим з усіх зовнішніх процесів. Розрізняють фізичне, хімічне і органічне вивітрювання.
Робота текучих вод
Поверхневі води – тимчасові (що утворюються після сильних дощів або танення снігу) і постійні (річки) потоки – здійснюють велику роботу і змінюють поверхню. Руйнівна робота поверхневих вод полягає в розмиванні порід. Цей процес називають водною ерозією (від латинського ерозіо – роз’їдання).
Тимчасові потоки води прорізають на поверхні вимоїни – заглиблення в 1–2 м. Якщо вимоїни не закріплені корінням рослин, то після чергових злив поглиблюються і розширюються. У результаті вимоїни перетворюються на яри. Яри ростуть після кожного дощу. З часом ерозія зменшується. Схили яру стають положистими. На них виростають трави й кущі. Тоді яр поступово перетворюється на балку, що далі вже не росте. Спричиняють виникнення вимоїн і ярів рясні опади та наявність гірських порід, що легко розмиваються.
Річки ж виорюють собі витягнуті заглиблення – річкові долини, а також розмивають береги. Крім того, вони переносять і відкладають зруйнований матеріал у руслі та гирлі річки.
Робота річки
Підземні води розчиняють деякі гірські породи, наприклад вапняк, крейду, гіпс, сіль. Внаслідок цього під землею утворюються порожнини – печери. Вимивання й винесення підземними водами пухких порід зумовлює просідання поверхні та утворення западин. Вони неглибокі і нагадують блюдця. В Україні такі западини є в лісостепу і степу, тому ці форми рельєфу називають степовими блюдцями (подами).
Печера "Оптимістична"
Робота льодовиків
Діяльність льодовиків, що вкривають вершини гір і полярні райони, схожа на роботу поверхневих вод. Сповзаючи, льодовики шліфують поверхню та виорюють заглибини. Під час руху в льодовик вмерзають різні уламки порід, які переміщуються разом з ним. Коли край льодовика тане, все, що він приніс, відкладається. Ці відклади називаються мореною.
Льодовикові форми рельєфу
Робота людини
Люди руйнують поверхню, коли видобувають корисні копалини, розорюють сільськогосподарські угіддя, будують різні споруди й шляхи. Людина створює на поверхні рукотворні (неприродні) форми – заглибини-кар’єри, а біля шахт виростають горби з пустої породи – терикони, підвищення у вигляді насипів тощо.
Рельєф
Сукупність нерівностей земної поверхні називається рельєфом. Різноманітний рельєф – це результат взаємодії внутрішніх процесів, що створюють нерівності, і зовнішніх, які намагаються їх вирівняти.
Тільки завдяки нерівностям на Землі існують суша і життя на ній. Якби поверхня планети була плоскою, вона виявилася б покрита океаном глибиною 2450 м!
Рельєф вивчає географічна наука геоморфологія. Будь-яка нерівність поверхні Землі являє собою форму рельєфу, яка має висоту, площу та обриси.
Рівнини можуть утворюватися внаслідок підняття і звільнення від води морського дна. Таке спостерігається під час вертикальних рухів земної кори. Такі рівнини називають первинними, Причорноморська низовина колись була ділянкою дна Чорного моря.
Вторинні рівнини утворюються по-різному: наносами річок (пісками, суглинками), на місці гір, коли під дією зовнішніх процесів руйнуються їх вершини і схили.
Рівнини
Гори і рівнини — це головні, найбільші форми рельєфу материків. Рівнини займають 2/3 площі суші, гори — 1/3.
Рівнини — відносно спокійні, стійкі ділянки континентів. На них не спостерігається сильних землетрусів, вулканізму, інтенсивних рухів земної кори. Гори — активні ділянки земної кори. Тут дуже яскраво проявляються всі процеси, пов'язані із внутрішніми силами Землі.
Рівнини – це відносно рівні ділянки земної поверхні з невеликими коливаннями висот. Більшість рівнин земної кулі величезні за розмірами.
Рівнини за характером поверхні бувають плоскими і горбистими. Поверхня плоских рівнин рівна, на ній немає помітних підйомів і спусків. Є горбисті рівнини, де підвищення чергуються зі зниженнями. Проте такі нерівності мають відносну висоту не більше 200 м.
Вторинні рівнини утворюються по-різному: наносами річок (пісками, суглинками), на місці гір, коли під дією зовнішніх процесів руйнуються їх вершини і схили.
За висотою над рівнем моря серед рівнин розрізняють низькі (низовини), підвищені (височини) і високі (плоскогір’я).
Деякі низовини розташовані нижче рівня моря, наприклад, Прикаспійська низовина. Найбільші низовини світу — Амазонська, Західно-Сибірська, Ла-Платськ, Міссісіпська.
Найвищі рівнини — плоскогір'я. Їх висоти можуть досягати 1500 – 2000 м. Найбільші плоскогір'я світу — Середньосибірське, Аравійське, Декан, Східно-Африканське, Західно-Австралійське.
Гори
Гори — великі, високо підняті над оточуючими рівнинами ділянки земної кори із сильно розчленованим рельєфом.
Поодинокі гори в природі трапляються рідко. Зазвичай вони об’єднуються у великі групи – гірські країни. Гірська країна займає велику площу і простягається на сотні, а іноді на тисячі кілометрів. У ній простежуються гірські хребти – лінійно витягнуті групи гір. Найвища частина хребта називається гребінь. Хребти розділені поздовжніми зниженнями – гірськими долинами. Зручне для переходу зниження в горах називається перевалом. Гори здіймаються на значну висоту, іноді до кількох кілометрів.
Їх розрізняють за утворенням, віком, висотою.
Гори виникають на рухомих ділянках земної кори. Розрізняють складчасті, складчасто-брилові, вулканічні гори.
За віком гори можуть бути молоді й старі. Молоді гори утворилися за геологічними мірками недавно – протягом останніх 25 млн років (у кайнозойську еру - альпійську епоху горотворення).
За висотою над рівнем моря розрізняють гори низькі, середньовисокі і високі.
У гір різної висоти — різний вигляд.
Низькі гори, такі як Середній Урал, мають пологі схили й округлі вершини.
Високі гори, такі як Гімалаї, Анди, Кавказ, круто піднімаються догори оголеними і похмурими скелями. Їх хребти порізані вузькими і глибокими долинами, якими стікають стрімкі гірські річки.
Серед гір суходолу перше місце за висотою займають Гімалаї. Там знаходяться 11 вершин заввишки понад 8000 м. Серед цих вершин найвища точка світу — гора Еверест, або Джомолунгма. Найвища вершина України — гора Говерла у Карпатах.
Рельєф дна Світового океану
Дно Світового океану, як і суша, має різноманітний рельєф. Рельєф дна Світового океану похований під товщею води. Розрізнити нерівності на ньому можна за глибинами. Вимірюють їх ехолотом.
У рельєфі океанічного дна виділяють 3 головні частини:
Серединно-океанічні хребти — потужні підводні підняття дна океану на межах розходження літосферних плит. Утворюють єдину світову систему, яка простягається по дну всіх океанів.
Загальна протяжність всіх серединно-океанічних хребтів — понад 60000 км. Ширина хребтів — 1000 км, а в деяких місцях і більше. Висота над рівнем оточуючих рівнин — 2 – 3 км. Деякі вершини хребтів піднімаються над рівнем води та утворюють острови. Прикладом такого острова є Ісландія, яка утворилася на вершині Серединно-Атлантичного хребта.
Серединно-океанічні хребти утворюються в місцях розсування літосферних плит. Уздовж розломів на поверхню Землі виливається лава, вона застигає, та утворюються підводні гірські хребти.
Ложе океану — найбільший елемент рельєфу дна Світового океану, який переважно представлений підводними рівнинами із середньою глибиною 3 – 4 тис. км і підводними хребтами і підняттями, які їх розділяють. Займає простір між підніжжям материків і серединно-океанічними хребтами.
Поверхня підводних рівнин покриває мул, який складається з пилу і нерозчинних залишків дрібних морських організмів. Шар мулу тонкий (200 – 500 м), тому що дуже повільно накопичується — 1 мм за 1000 років.
Підводні рівнини відокремлені одна від іншої підводними хребтами. Це ланцюжки згаслах або діючих вулканів, які простягаються іноді на тисячі кілометрів. Вершини деяких вулканів піднімаються над водою у вигляді невеликих островів. Це, наприклад, Гавайські острови в Тихому океані.
Гора Еверест (Джомолунгма) за висотою поступається згаслому вулкану Мауна-Кеа на острові Гаваї. Його висота над рівнем моря — 4205 м. Однак від основи дна він височить на 9100 м.
Перехідні зони між материками і океанами включають шельф (материкову мілину) та континентальний (материковий) схил.
Шельф — вирівняна частина підводної окраїни материків, яка прилягає до суші. З боку океану шельф чітко обмежений бровкою (перегином рельєфу) найчастіше на глибині 100 – 200 м.
Найширший шельф має Північний Льодовитий океан — до 800 – 1000 км.
Перехідні зони, які складаються з шельфу і континентального схилу, характерні для всіх океанів, крім Тихого. Ложе Тихого океану відокремлено від околиць оточуючих континентів глибоководними жолобами. Глибоководні жолоби розташовуються над глибинними розломами, уздовж яких стикаються плити літосфери. Тому поряд із ними проявляються вулканізм і часті сильні землетруси.
Найглибший жолоб Землі — Маріанський. Він розташований у Тихому океані. Його найбільша глибина — 11022 м. Якщо на його дно помістити гору Еверест, то вона потоне, і зверху залишиться понад 2 км води.
Таємниці Маріанської западини
Немає коментарів:
Дописати коментар